Рабі аль-авваль у році, коли відбулася подія Асхаб аль-Філь і
було знищено військо Абрахи.
Батько його, Абдулла, помер до появи сина на світ, і вихованням
хлопчика зайнявся його дід – Абд-аль-Муталліб. Мати
майбутнього пророка Аміне пішла з життя, коли йому було всього
шість років, а на восьмому році він втратив свого опікуна, Абд-
аль-Муталліба, і відповідальність за його виховання і життя взяв
на себе дядько по батькові Абу Таліб.
У двадцятип’ятилітньому віці юнак одружився з Хадіджею. Сорок
років чесно й скромно прожив він серед свого народу. Всі
називали його Мухаммадом Аміном (амін означає «віддана
заставі, що зберігається, людина»). Оточуючі довіряли його думці
при вирішенні конфліктів, жодна більш-менш значна подія в місті
не обходилася без участі майбутнього пророка. Мухаммад весь
свій час присвячував поклонінню Богові і служінню народу.
Кожного року він на деякий час усамітнювався в печері Хіра,
молився і вихваляв велич Господню.
Емір правовірних Алі в «Нахдж аль-Балага» повідомляє: «Господь
послав до нього одного з найкращих своїх ангелів, який постійно
перебував при ньому і наставляв на найліпші діяння і звичаї».
У сорокарічному віці Мухаммад був обраний Господом для
здійснення пророчої місії. Першим серед чоловіків, які прийняли
його віру, був Алі, а першою з жінок – його дружина Хадіджа, і
деякий час тільки ці двоє читали молитву разом з його світлістю
Пророком.
У ті часи Аравію ніяк не можна було назвати культурною та
цивілізованою державою, на її території були широко
розповсюджені вбивства, грабежі, кровопролитні міжусобиці і
розпуста. Важко навіть уявити собі, в яких нелегких умовах
Великий Пророк закликав людей звернутися до Бога і скільки
труднощів зазнав він на цьому шляху.
Так, з історії відомо, що після смерті його світлості Абу Таліба
Великий Пророк відправився в Таїф, щоб закликати його жителів
до поклоніння Богові. Старійшини міста відкинули його заклик і не
тільки не надали йому належної поваги, а ще й образили.
Побачивши це, городяни встали в ряд і стали закидати його
світлість камінням, поранивши до крові руки й ноги Пророка.
Його світлість Мухаммад після виходу з пророчою місією
тринадцять років прожив у Мецці, а потім переселився в Медину,
де заклав основи ісламської держави. Всі помисли і сподівання
цієї великої людини були спрямовані на піднесення і просвіту
народу, наставляння співвітчизників на шлях моральності.
Великий Пророк помер на десятому році свого життя в Медині і
там же був похований. На момент смерті йому виповнилося
шістдесят три роки.
Мораль і звичаї Великого Пророка
Його світлість був мудрішим, розумнішим, терплячішим і
добрішим, ніж всі інші люди. Він сідав на землю і так їв свій обід.
Сам робив деякі домашні справи, наприклад іноді відчиняв двері
будинку, сам доїв вівцю. Коли слуги втомлювалися крутити
молотильне колесо, він допомагав їм. Ніколи не гнівався через
мирські справи, його гнів був пов’язаний тільки з божественними
питаннями. Його світлість приязно спілкувався з бідняками, не
гребував їсти разом з ними, поважав учених і мудрих людей. В їжі
і одязі не робив різниці між собою і прислугою. Ніколи не
лихословив. У відповідь на злі справи робив добро. Запросто з
усіма вітався, завжди згадував тільки Аллаха і з Його ім’ям
розпочинав будь-яку справу. Зазвичай сідав обличчям до кибли.
Якщо хтось потребував його допомоги, його світлість відразу
йшов і допомагав. Дуже шанобливо ставився до гостей, іноді
навіть знімав із себе верхню накидку і розстелював її для гостя.
Помітивши одного разу, що, розмовляючи з ним, чоловік
тремтить, а той тремтів перед величчю його світлості, Пророк
сказав: «Чому ти боїшся мене? Я ж не падишах, а такий же раб
Божий, як і ти».
Жінки в Аравії в той час перебували в жахливому становищі,
новонароджених дівчаток іноді закопували живцем у землю. Тим
часом Великий Пророк залишив багато настанов стосовно жінок, з
тим щоб полегшити їхнє пригнічене становище.
Араби в ті далекі часи вживали багато хмільних напоїв, були
поширені перелюб, розпуста, азартні ігри та інші пороки, але в
результаті невтомної і самовідданої праці Великого Пророка цим
огидним діянням було покладено край. Люди, позбавлені всього,
тільки завдяки вірі в Аллаха і богобоязливості змогли вберегти дві
великі імперії (Римську і Іранську) від насильства деспотичних
імператорів і познайомити їхні народи з вченням ісламу.
У всіх діях Великого Пророка вихідним принципом були Бог і віра
в Нього, і його світлість невпинно закликав людей здійснювати
богоугодні справи.
В одній із битв Великий Пророк опинився трохи осторонь свого
війська. Один з ворожих воїнів помітив його, коли він самотньо
сидів на землі. Озброєний мечем, воїн підійшов до його світлості і
сказав:
– О Мухаммад! Хто ж зараз врятує тебе від мене?
Великий Пророк з твердою вірою в Бога вигукнув:
– Бог!
Як тільки його світлість вимовив це слово, рука воїна здригнулася
і меч випав з його рук. Пророк підняв зброю і запитав:
– Хто ж тепер може врятувати тебе від мене?
Воїн відповів:
– Ніхто не в силах врятувати мене, бо я не увірував в твого Бога,
щоб він допоміг мені.
І тоді воїн увірував в Аллаха і підтвердив пророчу місію
Мухаммада.
І це правда: той, хто увірує в Аллаха, тому Він буде порятунком в
усіх бідах і підтримкою за будь-яких незгод.